Прочитав працю Ієрофея Влахоса „Православна психотерапія“. Не можна не погодитись зі словами, які автор наводить, цитуючи одну черницю: „Над сучасним світом віють пустельні вітри антиісихазму.“ І справді в світі довкола нас панує антимовчання, він гуде, гуркоче, галасує, верещить. Найсміливіші фантазії антиутопістів про світ, де від шуму й галасу людині не буде куди сховатись, сьогодні успішно втілено в життя. І найгірше те, що істерична верескливість проникла й у сферу духовних пошуків людини. Найяскравіша наочність, що межує з карикатурністю — передачі типу „Неймовірно, але факт“. Увімкніть і відчуйте, як вас мають у вушні проходи. Книжковий ринок завалений езотеричною літературою, де крик починається вже з обкладинок. Автори отримують унікальну інформацію, яка ще учора не була доступною людству й безупинно кричать: про те, що треба готуватись до нової космічної ери, де буде не три, а вісімнадцять вимірів, що вся література, написана до 2008 року відтепер є недійсною і т.п.
І коли посеред гуркоту фабрик таємного знання відкриваєш для себе твори таких сучасників, як митрополит Ієрофей, починаєш розуміти принаймні те, що незважаючи на суворість та аскетичність, святоотцівські практики незрівнянно добріші й щиріші за комфортабельні ньюейджерські техніки.
Сьогодні багато можна почути про те, як просто досягти високого рівня духовності, для цього варто витрачати лише 15–20 хвилин на день. Заробітчанам духовного фаст-фуду навіть на гадку не спадає провести аналлогії хоча б з вихованням дитини. Виховання маленької Людини, а не безкарного пестунчика з глянцевою назвою „індиго“ методологічно і справді просте: треба просто дати малюку можливість зростати в атмосфері любові й гармонії з навколишнім світом. Але наскільки це „просто“ з практичної точки зору, добре відомо усім батькам.
Особисто для мене справжні духовні практики, що варті наслідування — це життя Парамаханси Йогананди, Махатми Ганді, Луки Войно-Ясенецького, описані в автобіографічних творах, життя реальних і вигаданх героїв Ромена Роллана, і аж ніяк не п’ятнадцятихвилинні щоденні візуалізації.
Тільки-но людина перестане бігти на галасливі езотеричні манівці і, як Аліса в Задзеркаллі, поверне в інший бік — процес духовного росту розпочнеться сам собою, без клаксонів і фанфар.
- Антимовчання чи проповідь нової духовності?
-
![[info]](http://l-stat.livejournal.com/img/userinfo.gif)
sonyashnyk- липня 27-е, 14:39
- Роздуми про обіцяні райські блаженства
-
- sonyashnyk
- березня 30-е, 12:04
Церковники нас навчають, що мовляв, варто лише перетерпіти страждання протягом життя — а після смерті буде абсолютне блаженство й безтурботність. Але це, на мою думку, вияв, як кажуть атеїсти, ілюзорно-компенсаційної функції релігії. Насправді ж людина у фізичному тілі та поза ним перебуває в одному й тому ж буттєвому континуумі. Внаслідок світової катастрофи, яку ми називаємо гріхопадінням, буття розпорошеного на людство першоадама є деформованим, приреченим на дискретність і реґламентацію. А значить, і після переходу на нас чекають все ті ж проблеми, пов’язані з такою деформованістю буття, розокремленістю сущого.
Спастись, досягти обіцяного блаженства ми можемо не поодинці, а лише гуртом, із деревами, собаками, ельфами й домовичками. І доки ми не усвідомимо нашої всеєдності, колективної відповідальності за все зло, яке встигли зробити, катастрофа триватиме.
- Помилка Творця
-
- sonyashnyk
- березня 29-е, 11:45
Трапилась зі мною нещодавно така пригода. Йшов попрацювати до Дніпровського спуску залитою сонцем світловодською вулицею. Повітря наповнене переможними звуками й запахами весни. Почув розмову двох жіночок, одна оповідала другій, очевидно, про свою дочку:
— Ну що, вона закінчила економічний і зараз сидить у банку.
І якось враз відчув до глибини всю неприродність ситуації: світом легко крокує весна, довкола стільки сонця, блакиті, радості... А Боже творіння, сутність, що наділена практично безмежними можливостями, здатна владарювати на планеті, творити світи, мандрувати між зорями, змушена сидіти у задушливій безсонячній комірчині, де пластмасове, сурогатне повітря, і вводити у комп’ютер якісь цифри. Невже Творець помилився?
Яка була рація творити таку високоорганізовану істоту для таких примітивних потреб? Чому людина спрямовує всі свої сили на те, щоб їй збільшили пайку, а не щоб вийти з в’язниці?
- Ой
-
- sonyashnyk
- березня 3-є, 20:47
старим асфальтом деренчали
дві барвисті пивні бляшанки
тролейбус замислився –
що чекає на нас після перегонів –
і поламався
* * *
На сусідському балконі жив папуга, що любив говорити з телеведучими. “Нічому я вас не навчив” – подумав папуга, і на його пір'я лягла перша сивина.
* * *
треба бути відкритим і здивованим
не боятись пускати нові форми
у свій внутрішній світ –
сказав перехожому люк
- А когда поезд уходил, огни мерцали...
-
- sonyashnyk
- березня 1-е, 9:01
Ще Іван Багряний відкрив образ потяга як “республіки на колесах”, як концентрованого виразника усієї повноти, строкатості та ірраціональності життя “країни чудес”. З тих часів, з 40-х рр. XX ст., спливло багато води, і все ж таки є речі, непідвладні часу. Мінятиметься довжина спідниць, ритми у радіоприймачах, прапори над міськвиконкомами. Та незмінними будуть наші залізниці, рухомий склад, ковдри і матраци у вагонах. І навіть попри те, що будь-яка романтика зазнає ерозії у вітрах сучасності, ніколи ніде не дінеться той особливий шарм подорожі залізницею, відомий кожному з дитинства. І не переведуться наші вічні “чудеса”, які можна осягти тільки проживши тут життя і абсолютно незрозумілі для чужоземця.
Швидкий поїзд Кременчук—Сімферополь. Іноземцю важко було б пояснити, що поняття швидкий не означає якісної характеристики поїзда, це не значить, що поїзд їде швидко. У нас навіть школярам відомо, що швидкий поїзд — це ідіоматичний вислів, який неможна розривати. Адже вислів швидкий комфортабельний поїзд є абсурдним. Пояснення, чому поїзд називається швидким, елементарне. Про це написано на звороті кожного залізничного квитка: якщо його номер лежить між 1 і 148 — поїзд швидкий. Як пояснити, скажімо, японському залізничнику, що наш поїзд № 137/138 швидкий, бо це випливає з його номера? Як тому ж японцю пояснити, що хоч протягом трьох годин наш потяг рухається на північ, все-таки ми їдемо на південь? Трапляються і значно складніші загадки: яким чином швидкий поїзд Софія—Москва долає проміжок між двома сусідніми обласними центрами — Чернівцями і Вінницею за дванадцять годин? Розгадка у тому, що поїзди курсують з урахуванням складного профілю залізничних сполучень, а також руху іншого транспорту, коридорів. Або, простіше кажучи, кандибобером.
Та ось наш швидкий поїзд неквапно рушив на північ, точніше. на північний схід, все далі і далі до Криму. Дорога у вечірньому присмерку навіває споглядальний настрій. Можна дивитись за вікно на те, як поступово вивільнюється й одноманітнішає простір. (До речі, відкрив для себе ще один колір снігу — колір лосося: це коли на снігу змішуються густа синя барва сутінок і оранжеве світло ліхтарів, що дає ніжно-рожеве поєднання.) А можна споглядати, як живе країна чудес у своєму концентрованому вияві — у форматі поїзда.
Не зважаючи на те, що наш весь в білому уряд заборонив курити в неробочих тамбурах, населення, включно з провідниками і міліцією, чемно порушує закон, збиваючи попіл у спеціально пристосовані у тамбурі попільнички. І в цьому — увесь наш “закон і пророки”.
— Якщо ви оберете мене Президентом — я втричі підвищу комунальні тарифи. Але порадую: платити буде непотрібно.
По вагону проходить провідник і роздає візитки — це на випадок, якщо треба буде замовляти квитки. Саме з цієї причини мені пропонують перейти на другу полицю, компенсуючи незручності чаєм.
Коли всі стеляться, дискомфорт від нестачі місця зникає, і декорації тепер говорять про затишок і майже домашню, довірливу атмосферу. Сама собою зав'язується тиха бесіда, у якій раптовому подорожньому розповідаєш навіть те, що почасти приховуєш від близьких людей.
Хитку ідилію порушує провідниця, яка прочиняє двері і кличе з собою одну з дівчат. Бідолашна опиняється у робочому купе і бачить перед собою велику лису фізіономію із залізничними погонами по боках. Провідниця приносить каву і зникає. Фізіономія зачиняє двері і сідає між гостею і дверима, поклавши ноги на протилежну полицю.
— Ти тисячний пасажир, який п'є у нашому поїзді каву. Як тебе звати? А до кого їдеш у Крим? До хлопця? У вас любов? Ох, знаю я, що таке в наш час любов. Я, між іншим непогано знаю психологію. В наші дні стосунки...
В голові туманиться, наступні наукові викладки вона чує, наче крізь вату; до зухвало-насмішкуватого голосу примішується ще якийсь монотонний дзвін. Це переляк. Вона боїться того, що може бути далі і хоче лиш вирватись з цього страшного і майже звукоізольованого простору.
— А якщо я заберу тебе ночувати до себе? Що, справді не хочеш? Ну добре, я ж не можу зловживати своїм службовим становищем. Ти просто не знаєш, хто перед тобою. Якби ти взнала моє прізвище, ти б змінила свою думку...
Вона сиділа у своєму купе на постілі, така ж сама біла і клацала телефоном, який чомусь тремтів у руках.
А я лежав, довго не міг заснути і розмірковував над запитанням, яке мені постійно ставлять знайомі: що чекає на нашу країну після цих виборів? Люди, що може нас чекати?! Адже наша країна — це не лише високі кабінети на Банковій і на Грушевського. Це ось той поїзд, що дуговою траекторією рухається до Криму. Поїзд, у якому начальник — ґвалтівник, а провідниця, жінка у поважному віці, що має двох дочок у Кременчуці вишукує для нього по вагону дєвочек. А наше діло маленьке. Ми в своїй країні — всього лиш пасажири, які сидять кожен у звуконепроникному купе і дають мовчазну санкцію на великі і маленькі злодіяння.
Зрештою м'які коливання поїзда роблять свою роботу. Я гублю одна по одній свої думки. А завтра буде Сімферополь. Там тепло і не має снігу. А у Ялті цвіте миґдаль і сонячно-сонячно!..
- Колір снігу
-
- sonyashnyk
- лютого 12-е, 7:33
Запах реальності
Ідучи галереєю краси, яку кожної пори готує нам природа, так важко спекатись почуття, що ось він, довершений кристал гармонії, а ти вже не знаходиш у ньому свого місця, бо його кристалічну структуру сформовано без тебе. А ти спізнився на це свято творення, і все, що тобі лишається — спостерігати збоку, констатувати, в кращому разі копіювати поверхневі відбитки. Це схоже з переживанням героя фільму “Місто ангелів”, який не міг відчути запах нашого світу, бо перебував за полудою іншої реальності. Стати причетним, вилитись у розчин соків життя, бути вже не собою, а заходом сонця, і річкою, яка випиває його відблиски, і вербами, що над річкою — це вже справжнє щастя, недоступне випадковому глядачеві. Бо щастя — це етимологічно — спільна частина. Так само, як з батьківством, або любовними стосунками: хочеш запізнати щастя — мусиш присвятити цьому життя. Хоча і не обов'язково життя в його розтягнено-темпоральному значенні. Але присвятити себе родині, якійсь справі, ідеї, релігійному шляху — це ще якось можна зрозуміти, а от світу — світанкам і снігу, вербам і дощам — надто це щось абстрактне, надто вже це звучить по-книжковому пафосно, хоч ми і звикли вірити книжкам і чекати від них чуда.
Колір снігу
Цієї зими випали такі сніги, які протягом багатьох років мені доводилось бачити лише на новорічних листівках і рекламних плакатах. Здається, усе довкола стало снігом: сосни із важкими волохатими лапами, вивіски, що кожна їхня літера – у кумедній білій шапочці, нічне повітря, що пахне свіжовипраною постіллю землі. Може саме тому північні народи, що живуть серед снігів, і не мають узагальненого поняття снігу. Для них існує сніг, що падає з неба, сніг зі слідами, талий сніг. А ще — вони з майстерністю художників розрізняють до 40 його відтінків.
У ці дні сумуєш мимовільно за тим, що не дав тобі Господь бути художником, що не посвячений ти у священнодійство чарів над палітрою, видобування потрібної фарби, увіковічнення у слухняних мазках цієї нетривкої, тендітної реальності. Тому, аби хоч якось зафіксувати цю морозяну красу, виходжу на прогулянки у -15 до міського парку, що поруч із моїм будинком, озброївшись фотоапаратом, що вбирає, здається, у свій металевий корпус увесь мороз зокола.
Світанок напливає на снігове покривало, роблячи його темно-персиковим, жовто-персиковим, далі — кольору “білий навахо”. Різким контрастом з пастеллю снігу помаранчево спалахує велике і дрібне галуззя у снігових рукавах. З-за пагорбів у розсипі морозяних іскор викочується кіноварне сонце, несучи самим своїм кольором надію на тепло. У небі розквітає синь, у тон небу другою скрипкою тихо підтягує сніг. На східних схилах тепер боротьба між розмито-синім і помаранчево-рожевим. Як красиво, як раціонально розв'язується в природі конфлікт між помаранчевим і біло-блакитним!
Вдень тіні глибшають. Як передати їхній колір? Світло-лазуровий? Ніжно-блакитний? Це, якщо бути максимально точним, колір теплого передзвону синичок: “Пі-піч, пі-піч!”
Надвечір небо затягує хмарами. У переднічному присмерку все — і повітря, і паркани, і прямокутні клапті дахів — стає одноколірним, так що вже не розрізняєш, де стежка, а де невтоптаний сніг. Це колір спокою, колір умиротвореного гомону старих людей. Це густий ультрамарин, що переходить у темний індиго, доки не стане ніччю.
Смак води“Омиєши мя і паче снігу убілюся” — співає до Господа Давид. Стати тлом Всесвіту, мольбертом Господа — такою метою освячувались духовні шукання святих людей. Після гріхопадіння людина розбила дзеркало, що відбивало природу, відтак природа вже не впізнає в людині себе. Земля відтепер зрощує людині терня, а тварини стають агресивними. Але, як вчать отці Церкви, свята людина відновлює таке дзеркало, і тварини знов, як і за часів незруйнованої цілісності, прислуговують їй.
Переважно ж досягненням цивілізації стало перефарбовування роздріблених скалок на вітражі. Тепер кожен має симпатичну кольорову іграшку, крізь яку проглядає шматочок химерно забарвленого світу. Все стало потребувати власного кольору і предикатів. Відтепер людина не може бути просто Людиною: “Главное в жизни определиться, где твоё место, и что ты за птица”. Тепер, якщо ти не бібліотекар, не водій тролейбуса, не мірчандайзер або супервайзер – то ти невдаха. А якщо не православний, не буддист чи атеїст — то так взагалі не буває.
Віддала якось Богу душу одна благочестива жінка. Зустріли її ангели і питають:
— Ти хто?
— Я Марія-Кончіта Де-Хонсалес (наприклад).
— Ми не питаємо, як тебе звати, ми питаємо, хто ти.
— Я християнка. Щонеділі відвідую церкву св. Марії Гваделупської, керую дитячим хором...
— Ми не питаємо, до якої релігії ти належиш, ми питаємо, хто ти.
— Я лікар. Допомогла багатьом хворим, що були на грані життя...
— Ми не питаємо, хто ти за професією.
Цей діалог тривав довго, врешті ангели вирішили повернути цю новоприбулу назад, щоб мала змогу знайти відповідь на їхнє питання.
У Бхагават-Гіті є чудовий поетичний образ . “Я смак води” — каже Господь Крішна. Життєвий досвід невпинно, ламаючи амбіції, переконує, що навішування предикатів — процес штучний, і природа всіляко чинить цьому спротив. Свої таємниці вона розкриє лиш тому, хто усвідомить, що все може існувати лише у зв'язку з усім, хто прорвавши поліетилен обосібленості, не побоїться розчинити солону ляльку свого знання в океані життя, що має колір і смак Господа.
- Христос рождається!
-
- sonyashnyk
- 25 грудня 2009
Був у кіровоградському костелі на святковій службі. Отримав массу задоволення, відпочив духом. Серед негативів – народ приносить із собою шумовиння обивательської суєти вкупі і розмови про всіляке, не взмозі якось очиститись від цього навіть у святочній атмосфері. Також шкода, що проповіді не можна промотувати. При всій повазі.
Та попри все католицька месса з її зосереджено-медитативним розвоєм літургійної ідеї, милими дитячими голосами, що проспівують псалми, лагідним до інтимного зверненням до кожного вірного особисто мені завжди була милішою за бундючні, галасливі, вичурні, роззолочені чотиригодинні візантійські служби, де прихожанин чує себе усамітненим, відчуженим, випадковим, роззосередженим, неграмотним, стомленим.
Коли роздавали облатки, відчув, як скрізь довкола кружляють вихори радості. Нарешті до всіх прийшло свято, нарешті, хоч на 15 хвилин люди відкрились одне до одного.
- Кіровоградці святкують 11 червня
-
- sonyashnyk
- 11 червня 2009
Відверто кажучи, не завжди своєю слов’янською душею розумів святкування урочистих подій по-європейськи, безсабантуйно, без притаманної нам широти. «Весело ми ховали тещу: три баяни порвали». А ось цього року 11 червня відзначив саме у європейський спосіб – скромно, без застіль.
Мав кілька зустрічей з кіровоградською інтелігенцією. Сиділи у «Віденській каві», «Картопляній хаті». На столі була кава, сік, фруктові десерти. Такий спосіб позбавлений екзистенційного переживання колективного хмільного екстазу, подорожі за кордон свідомості і подальшого катарсису. Зате до мінімуму зведені фактори, що перешкоджають простому спілкуванню, якого в цей шалений час так бракує. Наскільки приємніше просто подивитись у вічи близьким людям, подарувати чисте, хороше слово.
Щодо подарунків, до речі, то вийшло так, що практично всі приходили без них. Нетрадиційно, але у цьому теж є свій прикол. Нетреба ходити торгівельними точками, ламаючи голову, що ж імениннику сподобається і не буде банальністю. А ви спробуйте в умовах нашого постачання купити щось недороге й нетривіальне. Та навіть у центрах гламурторгу вибір не вражає. Відхід від традиції багато від чого звільняє, а це теж крок назустріч чистому спілкуванню.
Не було й атаки СМСками і повідомленнями в мережі. І від цього теж якось вільніше.
Взагалі відзначення будь-яких подій з часом офіціалізується й костеніє. Нові роки з олів’є і телевізором, восьмі березня з вмираючими квітами і такими ж словами про «я тебе люблю». Я вже не кажу про весілля. Коли я думаю про те, що таке може бути зі мною, мені стає страшно. Костеніють і дуже недавні свята. Великодні гаївки, привід зустрітись згаданій вже інтелігенції, що з’їжджається до Кіровограда з’їсти паску, - навіть вони стають одноманітними, не вдихається у них творча свіжість.Тому не буде гріха, якщо з виходом за рамки буденного буття відмиратимуть такі традиції, як скажімо, дні народження (днюхи по-буденному) на користь інших свят, що не потребуватимуть назв і дат. Адже новоліття і днюхи – ніщо інше, як вияви інстинктивної потреби вийти з кола профанного у сакральний простір.
На шляхах духовного поступу людини такі виходи з присмерків рефлекторних програм, як свята мають перейти в сонячну область творчої волі.
- Куди їде ця електричка?
-
- sonyashnyk
- 05 червня 2009
Здоровенькі були, любі читачі Соняшника!
Ще трохи досвіду, переїздів з місця на місце і тисяч кілометрів під колесами цих невтомних трудівниць – швидкісних, прискорених і навпаки, підвищеного комфорту й пониженого... Ще трохи – й можна буде писати книгу із назвою приблизно як в Уласа Самчука.
«Куди їде ця електричка?» – і якщо Ви зайшли у ту, яка Вам треба, а ще якщо сіли... Комфортність вашого переїзду з пункту A до пункту B залежить від цілої низки факторів. По-перше, чи не використовувалось сидіння, на яке Вам так пощастило сісти як:
а) підніжка для діставання сумок з багажних полиць;
б) стіл, на якому попередні пасажири закушували м’ясним паштетом, дістаючи його ложкою з банки (для розширення кругозору хоч раз на таке раджу подивитись);
в) плацкартне місце, або поличка для взуття, якщо пасажир спить під лавкою.
По-друге, якщо є змога, не намагайтесь сідати у туалетний вагон, їх в електропоїзді як правило три. Ну і найголовніше, у народі кажуть, не вибирай хату, а вибирай сусіда. Якщо із цим Вам пощастить, а ще якщо зав’яжеться путня розмова, – вона компенсує Вам усі незручності електрички.
Справжня республіка на колесах курсує тенетами залізниці вранці і ввечорі, вдень і вночі з посвідченнями і посадочними, зі студентськими проїзними та проїзними вихідного дня, а то й просто зайцем. У безквиткових пасажирів, звісно, є певні напрацювання. Один з методів – просто тікати від контролю з надією десь із ним розминутись. Також пересідають по інший бік проходу, доки не прийшов другий контролер. Можна, якщо маєш до цього вдачу, просто включати Олександра Олександровича, себто морозитись. Можна сваритись. Способів їхати зайцем багато, але заради справедливості треба сказати, що контроль не надто суворий, і якщо навіть Вас з почестями висаджують, це не означає, що Ви не зайдете знов, або взагалі вийдете.
Усіх нюансів такої подорожі не розкажеш, та й не хочеться втомлювати Вас зайвими подробицями, скажу лишень, що усі правила проїзду в електропоїздах, окрім вистрибування на дахи вагонів, неухильно порушуються. Тут і розпивання алкогольних напоїв, і загромаджування кравчучками проходів і тамбурів, і викидання сміття у вікна вагонів, та й у сам вагон. До речі, жодного разу не бачив, щоб у вагонах смітили Віктор Ющенко та Юля Тимошенко. Значить таки не в усіх наших бідах вони винні.
* * *
Зовсім нещодавно переїхав з Фастова до Ірпіня. Це вже фактично супутник Києва, майже спальний район, втім зручний і затишний. Саме тут Стельмах писав свої безсмертні повісті про красу кохання, колгоспної системи і партії. Відповідно довелось мені пересісти на іншу гілку, вчити новий розклад.
І за цей короткий час зробив цікаве філологічне спостереження. Ще з курсу мовознавства я виніс знання про те, що наша мова поділяється на три основних діалектних масиви – південно-західний, південно-східний та північний. І їхні межі сходяться десь на території Київщини. Але я й не міг собі уявити, що це буде так помітно. Ледь вловима інтонація, тонкий нюанс темпу та мелодики – і вже напевне розрізняєш тих, хто їде на Фастів-Козятин, вони щебечуть швидко й голосно, їхня мова – виразник зовнішнього, емоційного плану. У тих, хто прямує на Тетерів-Малин-Коростень, мова більшою мірою глибинна, мелодійна, тут вже помітна задума Полісся.
Трапилось поговорити з бабцею, що родом з Малинського р.-ну. Наперекір рідні та безпаспортній системі здобула вищу освіту і все життя викладала у школі фізику. Жіночка з тих, у кого з віком з’являється звичка знаходити когось у натовпі й присідати на вуха. Але так хотілось її слухати! Як славно, що наша мова жива! Не мова політичних агіток та постмодернового піжонства, а оця проста й чиста, що ще струменіє зі святих, могутніх джерел українського народного ейдосу, про велич якого ми навіть не здогадуємось. Як мова оцієї бабусі, крізь мелодику якої воскресають Шевчукові легенди старої Житомирщини.
Перед усіма друзями хочу попросити вибачення що так давно не писав, тепер є надія, що часу буде більше, і ми бачитимемось, хоч і віртуально, частіше.
- Даже небо - и то с каждым днём над тобой желтеет
-
- sonyashnyk
- 26 серпня 2008
Сказати, що за сьогодні у світі та Україні не сталось важливих для кожного з нас новин було б як мінімум не зовсім коректно. І ось з висот філософсько-шалапайського споглядання вирішив приземлитись і бодай глянути, що робиться у світі. І тут вирішив не паритись перебором медіапродуктів, а за старовинною міщанською традицією обрав «найрейтинговіший» і найхаваніший – «ТСН» на «Плюсах». І час для мене зручний, і друзі-журналісти на нього моляться. Корисного і цікавого – море! Уявляєте, у Рівному внаслідок потрапляння блискавки у гнилий диспетчерський пульт п’ять днів тому зупинилось 200 ліфтів. А ось новина актуальніше й масштабніше: виявляється з 22 вересня стартує оновлений проект «Танці із зірками». Було кілька сюжетиків, відзнятих очевидно практикантами інституту журналістики. Один з них – про сьогоднішню заяву Росії у форматі газетної коротушки (короткої замітки) із двома нашвидку зліпленими шматками відео. Другий стосувався проблеми браку ліжкомісць для студентів. Відважним кореспондентам навіть вдалось продертись на кухню до общаги і взяти ексклюзивне, хоч і беззмістовне інтерв’ю в комєнди. Усміхнених і наївних першокурсників – це ми в принципі знімати вміємо. Колись ми неодмінно засвоїмо і ту прописну істину, що у матеріалі має фігурувати думка когось з посадовців, що проблема в сюжеті має бути чітко поставлена і розроблена.
З сумом мусимо констатувати наступне.
1. На фоні радикального пожовтіння українського медійного простору якось не приживається у нас загальновизнаний у світі формат BBC-CNN. Україна і у цій галузі воліє йти традиційно-хуторянським шляхом саморозвитку.
2. Як зауважив мій друг-політолог, картина соціуму, якою нас годують мас-медіа – це сіра маса і ті, хто в силу почасти випадкових критеріїв стає на півголови вищім, і вже культивується як герой. Роль сірої маси – старанно споживати приготований медіапродукт і не забивати собі голову, що ж там за м’ясо у цих гамбургерах.
3. Неухильно і фатально у нас працює принцип, виражений у бородатому приколі «телебачення має багатомільйонну аудиторію». Нам лишається або розслабитись і отримувати задоволення, або щось міняти у свідомості. Самостійно, без допомоги сторонніх навіювачів.